Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо

Переклад українською – Юрій Авдєєв
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Лібіко Марайя

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

29. Піноккіо повертається в будинок Феї, яка обіцяє, що наступного дня він стане справжнім хлопчиком, а не дерев'яною лялькою. На честь цієї урочистої події має відбутися великий бенкет

Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути Піноккіо на сковороду, до печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий запах смаженої риби.

– Іди геть! – загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках дерев'яного хлопчика, обкачаного в борошні.

Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав: «Дай мені шматок смаженої риби».

– Іди геть, кажу тобі! – повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.

Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.

В цю мить почувся тонесенький голосочок:

– Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!

Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.

І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і, обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.

Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.

Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно поклав на землю Піноккіо.

– Чим же я тобі віддячу?! – мовив дерев'яний хлопчик.

– Не варто про таке й думати, – відповів собака. – Ти врятував мене, а я тебе – і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.

– Як ти опинився в печері?

– Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої риби. Це роздратувало мій апетит, і я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше...

– Не кажи мені про це! – закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від страху. – Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б уже засмажили, з'їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижаки б'ють.

Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев'яному хлопчикові праву лапу, яку той міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.

Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:

– Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного хлопчика на Ім'я Евдженіо, пораненого в голову?

– Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...

– Мертвий? – перебив Піноккіо із слізьми в голосі..

– Ні. Живий і повернувся додому.

– Справді? – вигукнув дерев'яний хлопчик, підстрибуючи від радості. – Значить, рана була не смертельна?

– Могло бути гірше, він міг і померти, – відказав дідусь. – Бо йому влучили в голову великою книгою, оправленою в картон.

– І хто це зробив?

– Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.

– А хто цей Піноккіо? – спитав дерев'яний хлопчик, прикидаючись, що нічого не знає.

– Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.

– Брехня, все-все брехня!

– А ти знаєш цього Піноккіо?

– Бачив його якось, – відповів дерев'яний хлопчик.

– І якої ти думки про нього? – спитав дідусь.

– Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже відданий своєму батькові і родині...

Отак безсоромно брешучи, дерев'яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню. Страшенно переляканий, він закричав:

– Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.

Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.

– А чому ти весь такий білий? – спитав його раптом дідусь.

– Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни, – відповів Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб засмажити потім на сковороді.

– А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?

– Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?

– Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.

Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині він попрямував до села.

Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з собою:

– Як я з'явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не простить! І я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не дотримую слова.

Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ. Піноккіо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й попросити, щоб йому відчинили.

Та біля самого будинку дерев'яний хлопчик завагався, рішучість покинула його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.

Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх аж чотири) відчинилося віконце, і Піноккіо побачив великого Слимака з лампою на голові, який спитав:

– Хто там стукає о такій порі?

– Фея вдома? – обізвався дерев'яний хлопчик.

– Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?

– Це я.

– Хто «я»?

– Піноккіо.

– Який Піноккіо?

– Дерев'яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.

– Ага, зрозуміло, – сказав Слимак. – Почекай там, зараз я зійду вниз і відчиню.

– Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.

– Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.

Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.

Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той же Слимак.

– Любий Слимачку, – гукнув Піноккіо з вулиці, – я чекаю вже дві години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь ласка.

– Мій хлопчику, – байдужісінько відповів з вікна Слимак, – мій хлопчику, я – Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.

І вікно зачинилося.

Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все не відчинялися.

Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом перетворилося на живого в'юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред вулиці.

– Он як! – вигукнув украй розлючений Піноккіо. – Якщо молоток зник, то я битиму в двері ногами.

Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою. Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев'яний хлопчик спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.

Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною ногою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.

Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися, бравий Слимак спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев'ять годин. До речі, він аж спітнів від такого поспіху.

– Навіщо ти встромив ногу в двері? – спитав він, посміхаючись, у дерев'яного хлопчика.

– Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від цих мук?

– Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.

– Попроси за мене Фею...

– Фея спить, і її не можна будити.

– А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?

– Лічи мурашок, що повзають по вулиці...

– Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.

– Зараз! – сказав Слимак.

Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.

– Ось сніданок посилає тобі Фея, – сказав Слимак.

Побачивши такі ласощі, дерев'яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча зроблено з картону, а чотири абрикоси – з пофарбованого алебастру.

Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.

Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м'якому ліжку, а поряд сидить Фея.

– І на цей раз я тобі прощаю, – сказала Фея, – та горе тобі, якщо ти знову не послухаєшся мене.

Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре. І дотримав свого слова аж до кінця навчального року. На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:

– Завтра нарешті сповниться твоє бажання.

– Яке?

– Завтра ти вже не будеш дерев'яною лялькою, а станеш справжнім хлопчиком.

Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.

Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...

На жаль, у житті дерев'яних хлопчиків завжди трапляється «але», яке зводить усе нанівець.

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова